Квіти для Богородиці

Ранкове небо ясне й чисте, синє-синє, задивляється в ясні й чисті оченята озерець, що низкою коштовного самоцвітного намиста розсипалися посеред луки. Виткою ниткою поміж ними дзвенить річка Радосинь — від гаю через сім озер проз село до Десенки.
Від обрію до обрію, ніби зелена хустка, лежить лука. Вода в озерах синя, весняна, як небо, як очі дитини. Лука жовто-золота від кульбаб. Це квітневе сонце сонячним квітом розсипалось у траві. Від його гарячих цілунків парує земля.

Вдалині видніється село. Сонячні блискітки грають на бані величного давнього храму. Він, як велет-богатир, як невсипущий ангел-охоронитель, стоїть на варті біля дрібних хаток, що мов ягнята до пастуха, туляться до нього. Цвітуть морелі й вишні.
З іншого боку від села, за лукою, біліє березовий гай. Молоді листочки зеленим серпанком оповили тонкі дівочі постаті дерев.

Біля кринички на похилому стовбурі старої верби сидять пастушки. Пасуть череду. Грають у гилки. Чорні й червоні Лиски-Зірки строкатими острівцями розсіялися по луці.
— Агов! Дивіться!
Жвавий гурт пастирів завмирає, покинувши забаву.
Від гаю іде прегарна Пані. Не стежкою — навпростець. Сукня на ній — небесна голубінь. На голові шаль — біла, як вишневий цвіт. Босоніж. Зриває квіти. Вже цілий оберемок тримає коло грудей.
Ось вона вже зовсім близько, дивиться на пастушків. Очі — мов озера глибокі, лагідні, як у мами. Усмішка — сонце золоте. Ніби від річки чи золотої бані храму, лягають від неї осяйні блискітки. І квіти в руках — дивовижні. Наче живі. Кращі за таємничий цвіт папороті. А здавалося, що вона кульбабки зриває…
Зупинилась, перехрестила пастушків, село, озера, луку — і зникла за вербами. Куди пішла?
«Диво… Чи до добра?» — шепталися того вечора між собою по селу люди.
Минуло піввіку.
Ранкове небо ясне й чисте, синє-синє, задивляється в оченята озерець, що самоцвітним намистом розсипалися посеред луки. Виткою ниткою поміж ними дзвенить річка Радосинь… Вдалині видніється село. Тільки храму вже над ним не видко, ще перед війною, тоді, як був голод, скинули дзвони й розібрали його на цеглу — для ферми. І садки коло хат не пишаються білим цвітом. Зате в луці щедро розсипала весна всякого цвіту. Малі пастушки пильнують колгоспну череду. Корови хрумають молоду соковиту зелень. Пастушки, нашукавши на бощик щавлю й пшінки, бавляться у гилки. Та раптом завмирають: від гаю іде прегарна Пані. Не стежкою — навпростець. Сукня на ній — небесна голубінь. На голові шаль — біла, як вишневий цвіт. Босоніж. Зриває квіти. Вже цілий оберемок… Ось вона зовсім близько, дивиться на пастушків. Очі — мов озера глибокі, лагідні, як у мами. Усмішка — сонце золоте. Ніби від річки, лягають від неї осяйні блискітки. В руках — дивовижні квіти. Наче живі.
Зупинилась, перехрестила пастушків, село, озера, луку — і зникла за вербами. Куди пішла?
Минуло ще піввіку.
Нема вже синього намиста озер. Немає Радосині. Немає луки й березового гаю… Рівними прямокутниками лежать квартали. Паралелепіпеди багатоповерхівок. Це Київ. Від села лишилася тільки назва… Реконструйовано давній храм, а він – як ангел з пораненим крилом, самотньо йому без овечок-хатин.
Між чотирма клаптями забудованих кварталів велетенський пустир. На пустирищі — смітник. Пісок — ні дерев, ні трави. Бляшанки, пляшки, бита цегла. Часом там містяни вигулюють псів. Скрізь довкола — будинки, біля них — школи, крамниці, дитячі майданчики. В манюніх сквериках поволі ростуть кволі клени та липи… Та посеред цього урбаністичного порядку сірою плямою хаосу лежить велетенський пустир.
Зграйка дітлахів бавиться на пустирі — кидають петарди. Хоч тут ніхто не кричатиме, що галасують під вікнами! Раптом завмирають.
— Вау! Відпад!
Пустирем ходить прекрасна Пані. Сукня на ній — голуба, як вранішнє небо, не запилене пчиханням автомобілів. На голові шаль — біла-біла. Босоніж — через іржаві бляшанки, бите скло, дроти, цеглу… Нахиляється, зриває квіти. Де вона знайшла їх на цьому пустирі? Вже цілий оберемок тримає коло грудей. Ось вона вже зовсім близько, дивиться на дітей. Очі — глибокі-глибокі, лагідні, як у мами, як із мрії. Усмішка — сонце золоте. Від її постаті довкола лягають осяйні блискітки. І квіти в руках — дивовижні. Наче живі. Зупинилась, перехрестила дітей, пустир, сміття, будинки — і зникла, мов і не було… Тільки відблиск її усмішки й пахощі чудо-квітів бринять у повітрі, мов пісня.
Ще кілька років відлетіло у вирій.
Зник пустир. З синьою, мов квітка, банею, стоїть капличка-свічка. Біля неї виростає храм. Довкола храму також кипить будівництво — будинки, крамниці. Життя! Вже й забулося про голий пустир-смітник.
Коло каплички дві літні жінки садять квітник.
— Як ти думаєш, чи буде з цього вулика мед, чи знову все згорить, як торік?
— Ні, цьогоріч буде діло. Восени ж машину землі були завезли, та й вода в нас тепер своя — поливати можна…
До них підбігає мале дівча, цвіте радістю:
— Бабусю! Я бачила таку гарну тьотю! Вона світилася, як свічечка в церкві. В синьому платті. Босенька. Рвала тут квіти — красиві, як у казці! Перехрестила мене й пішла…


Новини від партнерів:

  1. Коментарів немає

Ви повинні увійти щоб залишити коментар.